Великі сорочинці

Великі Сорочинці розташовані на обох берегах Псла за 18 км від залізничної станції Гоголево, до Миргорода – 25 км, Полтави – 90 км, Києва – майже 300 км. Розміри Великі Сорочинці – велике село, станом на 1 січня 2017 року воно налічувало 3533 жителів.
Вперше Великі Сорочинці згадуються в 20-х XVII століття. На карті французького військового інженера Гійома Лавассера де Боплана (першій в світовій історії детальній військовій топографічній карті всієї країни) – “Спеціальний і докладний план України з належними їй воєводствами, округами і провінціями” ( в масштабі 1:463000) – село згадується під назвою Краснопіль.
З 1620-х років за селом закріплюється назва Сорочинці, як центра Сорочинської сотні Миргородського полку (військової і адміністративно-територіальної одиниці).
Походження цієї назви в науковій літературі невідоме, існують лише різні народні перекази та легенди. Одна з них – Сорок ченців (На початку XVII століття вниз за течією р. Псел стояв Свято-Михайлівський монастир, в якому жили 40 монахів. У 1783 році монастир зруйнували за вказівною Катерини II. Нині та лісова місцевість над річкою називається урочище Монастирище.
З 1781 року Сорочинці втратили значення сотенного містечка і стали волосним містечком Миргородського повіту Полтавської губернії.
З початку I половини XIX століття село згадується вже як Великі Сорочинці.
1900 р. у містечку було 1514 дворів, 8882 жителів, 7 шкіл (1 міністерська, 1 земська, 3 церковно-парафіяльних, 2 школи грамоти). Проводилося до 5 ярмарків на рік.
Містечко Великі Сорочинці на карті 1863 року

Одне з найбільших організованих повстань (виступів) селян у Російській імперії під час революції 1905—1907 років відбувалося у нашому селі. Події «Сорочинської трагедії» 1905 року описав Володимир Коваленкоі, він же брав участь і у розслідуванні даної трагедії.

За радянської влади в 1923 році Великі Сорочинці стають райцентром. З 1925 по 1931 роки село називалося Нероновичами.

З 1931 року селу повертається його стара назва – Великі Сорочинці. В цьому ж році у зв’язку із адміністративним укрупненням Великосорочинський район був приєднаний до Миргородського району, а самі Великі Сорочинці втратили статус райцентру.

Великі Сорочинці це:

1. Мала Батьківщина М.В.Гоголя. 1809 року у будинку лікаря М. Я. Трохимовського народився український та російський прозаїк, драматург Микола Васильович Гоголь. 22 березня (3 квітня) 1809 він був охрещений у Спасо-Преображенській церкві. Хрещеним батьком був полковник М. М. Трохимовський, син лікаря М. Я. Трохимовського, що приймав пологи у матері Гоголя.
2.Національний Сорочинський ярмарок.
3. Біле диво українського бароко — Свято-Преображенська церква, яку було збудовано у 1732-1734 роках за кошти Данила Апостола і яка стала усипальницею його роду. Стіни храму ніколи не розписувалися, для того щоб вся увага була зосереджена на іконостасі. А іконостас цієї церкви — єдиний та унікальний, він зберігся в оригіналі ще з тих козацьких часів. Висота цього іконостасу — 17 м, ширина — 22 м. Поруч із храмом знаходиться дзвіниця, яку побудували на кошти нащадків Данила Апостола, що проживають у Швейцарії.
4. Перший в Україні сільський водогін (1927 рік).
5. Понад 20 пам’ятників і пам’ятних дощок. Так пам’ятник Миколі Гоголю був встановлений у 1911 року.
Ще в Великих Сорочинцях є 3 музеї: літературно-меморіальний М.В.Гоголя, районний краєзнавчий і історії Великосорочинської школи-інтернату.

Про Національний ярмарок Великі сорочинці
Хто з українців жодного разу не чув слова “ярмарок”? Невже є такі? Свято праці і спілкування, продажу товарів і придбання гарного настрою, розпродажу одягу і щастя, де діяли постійні знижки цін на продукцію і посмішки.
З давніх-давен на нашій землі збиралися ці великі торги – ярмарки. Гончарі й ложкарі, ткалі й вишивальниці, бондарі й столярі, стельмахи й кошикарі, кушніри й лимарі, соленики й дьогтярі, бублейниці й кравці продавали на ярмарках свої вироби. Валками стояли на торжищах чумацькі мажі з сіллю та рибою. Кожний купував те, що не міг зробити сам.
Славетний шлях “із варяг у греки” надавав українським землям помітніих переваг в торговому відношенні. Власне, в добу піднесення Київської Русі так воно і було – оберталися монети різних держав, продавалися товари різних народів, рухались торгові каравани. Але воєнні набіги і княжі суперечки зруйнували торгові структури, розірвали стосунки.
З 16 ст. почали приїжджати в Україну купці з великих міст Середньої і Західної Європи – доставляли вишукані прикраси, ювелірні вироби і предмети побуту, а купували шкіру, роги, вовну, зерно, сало, мед. І на українських землях почали виникати малі ярмарки в середніх і великих містах. Тут продавали і купували худобу, одяг, взуття, хатні речі, продукти та інше. Найбагатшими були осінні торги, а також ярмарки перед великими святами. Німецькі, польські поселенці, вірмени і євреї, поряд із українськими міщанами, були активними в ярмарковій діяльності.
В 17ст. вже кожному українському місту i містечку при заснуванні надавалося право на один-три ярмарки на рік. Розвиток ярмарків свідчить про відокремлення промислово-торговельної дiяльностi від землеробства. З іншого боку, активна реміснича й торговельна дiяльнiсть, безсумнівно, сприяла розвитку українських міст.
Щодо Лівобережної України, то дослідники нарахували сорок ярмарків, що діяли лише в 1665 р. Не зважаючи на часті збройні сутички, численні напади татарських орд на Лівобережну Україну, торгові шляхи не заростали бур’янами, все більше населених пунктів охоплювалися ярмарковою торгівлею.
Павло Алепський, вражений великим розмахом торгiвлi в Україні в період визвольної війни 1648-1654 рр., згадує базари в Золотоношi, Черкасах, Прилуках писав: “У країні козаків ярмарки бувають безперервно з початку i до кінця року. В кожне свято відбувається ярмарок в тому чи іншому мiстi, як це було запроваджено за часів панування ляхiв .”. Десятки населених пунктів називає він “торговими містами”.
Ярмарки влаштовували таким чином, що після закінчення одного з них торгові люди могли побувати на кількох інших. Через те ярмаркова торгівля тривала безперервно. Окрім багатолюдних ярмарків у містах, містечках i багатьох селах проходили звичайні базари.
Велике господарське значення ярмарків полягало в тому, що вони були своєрідними артеріями в розподiлi товарів по різних містах, містечках, великих та малих селах, хуторах. Ярмаркам належала значна роль у зовнiшнiй торгiвлi України. На них зосереджувалися товари, що вивозилися через сухопутні митниці та азовські й балтiйськi порти. Вони були головним місцем оптового i роздрібного продажу імпортних товарів.
Але справжній ярмарковий бум відбувався в Україні в 19 ст. Поширення набув чумацький промисел, народ почав активно заселяти степові українські землі. Чудовий опис великої селянської ярмарки на Катеринославщині залишив “останній козацький літописець” – Дмитро Яворницький. Судячи з цього опису, керамічний горщик на ярмарку коштував 2-3 копійки, цеберко сушених груш 15 копійок (разом з відром), лопата 25 копійок, а за пару червонців можна було вдягнутися з голови до п’ят.
Більшість ярмарок в 19 ст. тривали лише 1 день, близько 1/3 — від 2 до 7 днів, а лише 3% тривали довше (деякі цілий місяць). Загалом на території України, що входила до складу Російської імперії постійно діяло 110 ярмарків, на яких продавали 47% усіх товарів.
За кількістю ярмарків на рік перше місце посідали Харківська та Полтавська губернії. Найбільші з них – Іллінський (20 липня – 1 серпня) і Вознесенський (перша половина травня) у Ромнах, Покровський (1 жовтня) у Полтаві, Троїцький (1 червня) у Харкові, Хрестовоздвиженський (14 вересня) у Кролевці, Георгіївський (21 квітня) у Єлисаветграді, Хрещенський (6 січня) у Києві та ін. В південних губерніях (Катеринославська, Таврійська, Херсонська і Бесарабська) було 700 ярмарок: найбільш відомі – у Кривому Розі (Троїцький), у Катеринославі (Петропавлівський), у Каховці (Микільський і Покровський). У західних губерніях на 1000 ярмарок найважливішими були: київський контрактовий (Стрітенський), на якому торгували гуртом різними товарами, і в головному с/г продуктами (цукор, збіжжя, олія); на Поділлі – в Ярмолинцях (Петропавлівський) і в Балті (Троїцький).
Подальший розвиток фабричного та заводського виробництва, розгалуження залізничної мережі, виникнення нових промислових i адмiнiстративних центрів у кiнцi позаминулого століття спричинили поступове відмирання ярмаркової торгiвлi. Але продовжували існувати ярмарки аж до 30-х років 20ст., коли були закриті зовсім. Вся торгівля в селах перейшла до кооперації та під контроль держави.
Безліч літератури присвячено розповідям про ярмаркову торгівлю, ярмаркові веселощі і розваги. Вони увібрали всю специфіку народу, його неповторні звичаї і традиції, побут і вірування, всю повноту життя. Звичайна купівля-продаж товарів перетворювалася на справжнє свято. Ярмарки були ледве не найулюбленішою подією в одноманітному житті українських селян.
Задовго до світанку селяни пішки або на возах вибиралися з сіл і довгою чередою тягнулися до місця ярмарку. Ярмаркувати їхали, як на велике свято, – гарно одягнені, з гарним настроєм. Тривали торги по кілька днів і були місцем знайомства людей з різних, часом віддалених місцевостей. Тож природньо, що кожний ярмарок був не лише торжищем, а й місцем для розваг. Колоритні сцени, сповнені народних дотепів, жартів, купівлі-продажу доповнювалися гуртовим співом молоді, іграми та забавами, троїстою музикою, грою кобзарів та лірників. Зокрема, тут завжди можна було послухати мандрівних артистів, а то й самому поспівати та потанцювати в гурті при нагоді.
Тут відбувалися зустрічі, знайомства, запрошення на храмові свята або родинні торжества. Жвава ярмаркова торгівля не обходилася без галасу, суперечок, лайок.
На українських ярмарках народилися нові мистецькі жанри: вертеп; інтермедії; балаган, репертуар якого складався з примiтивних п’єс героїчного, сатиричного та побутового характеру, а також пантомiм, iнтермедiй, спiвiв, танцiв та з неймовiрних обiцянок показати теля з п’ятьма головами, жiнку-змiюку, дiвчину Марiю, найтовщу в свiтi, тощо. Аби зібрати якомога більше роззяв, під час ярмарків влаштовувалися й видовища фокусників, акробатів, дресирувальників, ремісників-аматорів, камер-риторів, буфонади, маріонеткові вистави, виступи стрибунів, канатоходців, танцюристів, дресированих мавп, силових акробатiв, факiрiв, дресированих ведмедiв.
Проте не лише вистави для роззяв показували під час ярмарків. Тут же прилюдно повідомляли про скоєні злочини, прикмети злодіїв тощо. Як пише автор «Історії Русів» — « Уряд польський без усiляких про те дослiджень i довiдок повелiв гетьмановi Павлюзi живцем зiдрати з голови шкiру i набити її гречаною половою, а старшинам його повтинати цiлком голови i їх разом з чучелом гетьманської голови вiдiслати на позорище до мiст малоросiйських. За сим повелiнням виставлено було голови тiї на палях у Нiжинi, Батуринi, Уманi та Черкасах, а чучело гетьманське — в Чигиринi; а згодом спалено всенародно пiд час ярмаркiв».
На ярмарках вирувало життя, яке любили спостерігати письменники та художники. Тут у митців народжувалися сюжети майбутніх творів, з’являлося натхнення.
Сорочинський не був ні найбільшим з них, ні найвідомішим. Село Великі Сорочинці Миргородського району, напевне, й залишилося б, як і багато інших сіл Полтавщини, маловідомим, якби його не прославив на вік великий земляк – український письменник Микола Васильович Гоголь.
У своєму першому творі з циклу повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831- 1832 рр.), які принесли М.В. Гоголю велику популярності, письменник широко проявив і велику любов до України, і глибоке знання скарбів української народної творчості та своєрідність побуту свого народу. В повісті «Сорочинський ярмарок», що є складовою частиною «Вечорів на хуторі біля Диканьки», Микола Васильович відтворив поезію народного життя, реалістично відобразив різних представників українського народу, майстерно поєднавши все це з великим гумором.